У наші краї освіта і культура прийшли з древніми греками. Грець­ка колонізація відіграла важливу роль у житті нашого народу, почина­ючи з VI11-VIІ ст. до н.е.

       Оселившись в нашому краї, греки залишилися часткою велико­го грецького світу, який на ту пору досяг свого найвищого розвитку. Вони принесли сюди майстерність будівників, ремісників, писемність. Тут був присутній дух грецької культури: любов до театру, поезії і спор­тивних змагань. До своїх звичаїв вони привчали і місцеве населення.

Навчалися тільки хлопчики старші 7 років. їх учили читати, пи­сати, рахувати і грати на музичних інструментах, а також напам'ять вивчали вірші Гомера. Навчання закінчувалося в 14 років. Для дітей із заможних родин навчання було платним, а для бідних і місцевих - безкоштовне. Продовжувати навчання могли тільки сини із багатих родин. Більшість місцевих юнаків знали основи письма й арифметики і використовували їх на практиці.

         Після 18 років вони могли два роки служити в грецькій армії і вивчати військову справу.

      Від купців чоловіки дізнавалися про далекі країни багато цікавого і у них виникало бажання займатися торгівлею і подорожувати. А тор­гувати було чим: виготовляли гарний художньо оздоблений кераміч­ний посуд, культові статуетки, в основному торгували зерном, м'ясом, медом й іншими продуктами харчування. В Турії будувалися кам'яні будинки, красиві адміністративні і культові споруди. Існувало багато різних ремесел. Була висока, на ті часи, культура землеробства.

           Дівчата виховувалися окремо, жінки не були громадянами Греції. Під керівництвом матері дочки вчилися читати, навчалися му­зиці, а також - прясти, ткати, пекти хліб і готувати їжу. Більшість міс­цевих дівчат були прислугою у грецьких родинах. Вони знали осно­ви письма, мову і жили за законами Греції.

           Грецьке поселення в місті Турія існувало приблизно до І ст. н.е. Постійні набіги хижих кочівників не давали спокійно жити і працю­вати. Рятуючись, поселенці повернулись до Греції.

          Скіфська культура була принесена з переселенням їх в наші краї. Скіфи не мали власної писемності і це спричинило інший спосіб запи­су міфів і переказів. Вони це робили за допомогою зображення тва­рин і батальних сцен на зброї, прикрасах, ювелірних виробах і керамі­ці. Якість виконання свідчить про високу культуру і майстерність скіфів.

         Скіфи вчили своїх дітей виконувати господарські роботи, до­бувати їжу, забезпечувати свої сім'ї усім необхідним для життєдіяль­ності, вести бойові дії.

Часті навали загарбників-кочівників не рідко знищували все населення і життя зупинялося надовго на нашій землі. Згодом на без­людну плодородну землю приходили нові переселенці.       Вони прино­сили свою мову, культуру і побут. Здебільшого, ні варвари-кочівники, ні переселенці не мали своєї писемності і тому не залишили інфор­маційної згадки про наш край.

Писемність і освіченість почала приходити в наші краї з Ки­ївської Русі в Х-ХІ ст. їх приносили освічені втікачі, переселенці і місіонери-християни. Першими книгами були релігійні-християн-ські рукописні видання. Освічених людей було мало, їх поважали і вони були вчителями. Так з'явилися паростки навчання письму ді­тей із заможних родин. Така форма освіти існувала досить довго. З утвердженням християнства на туріянській землі існувало дві основні релігії - християнська та іудейська. Священнослужите­лі при культових закладах почали навчати письму і Закону Божому місцевих дітей.

           З будівництвом у місті Турії в 1 756 р. Святовознесенської церкви при ній відкрили першу церковно-приходську школу В (Л.І. Похилевич «Турія в документах історії»). Пізніше в 1780 р. її була освячена ще одна церква - Різдва Пресвятої Богородиці. II В ній також була відкрита церковно-приходська школа. Навчалися тільки хлопчики з прихожан цих церков. Тоді приходські шко­ли були створені для людей «самых низких сословий», повітові   училища - для духовенства, купців, а гімназії та університети головним чином для дворян. Основою початкової освіти в цей час стають церковно-приходські школи. 

 З населенням більше 3 тисяч осіб, в Турії були зацікавлені в навчанні своїх дітей, але багато з них до школи не ходили, бо діти 8-10 років з бідних сімей ішли в найми, а потім на заробітки. Заняття в школах проводилися з Покрови і до Великодня. На По­крову закінчувалися сільськогосподарські роботи, і діти, зібрав­ши гроші, йшли до школи. Більшість дітей, навчившись писати і читати, кидали школу. Батьки до освіти відносилися без поваги, бо вважали, що буде краще, якщо діти будуть задіяні в господар­стві чи глядітимуть менших, адже в середньому в родинах було від 5 до 8 дітей. Друга причина - нестача грошей: підручник з аз­буки та початкове навчання коштувало 1 5 копійок. Для порівняння підліток влітку на польових роботах міг заробити 10-15 копійок, дорослі за сезон - 25-60 копійок. На той період чоботи коштували З карбованці, куртка - 10 копійок, пиріжок-1 /4 копійки. А грошей завжди не вистачало.

Заняття проводили, як правило, священики, дуже рідко вчи­телі. Церква була зацікавлена у збільшенні кількості учнів і «утверж­дении православия»: по-перше, вивчався «Закон Божий», по-друге, гроші за навчання йшли в заробітну плату вчителів і священиків. У класах навчалось від 4 до 20 учнів. Усі предмети викладав, як пра­вило, один вчитель. Згодом школи стали однокласні з дворічним тер­міном і двокласні з чотирирічним терміном навчання. З 1880 р. було дозволено спільне навчання хлопців і дівчат. Заняття стали проводити по 6 годин щоденно, а тривалість уроку становила 1,5 години. До на­вчання викладачі відносилися серйозно. За невивчений урок, за за­пізнення і «непослушание» учні каралися суворо: їх били лозинами та вигадували різноманітні болісні тілесні покарання.

У ці часи більшість жи­телів Турії були письменні. За­можні батьки віддавали своїх дітей у гімназії, пансіони, учи­лища в місто Златопіль, де якість навчання була кращою; дуже багаті посилали дітей на на­вчання до Києва, Львова, в Мо­скву і Санкт-Петербург. Так як половину населення Турії зав­жди складали євреї, то мож­на припустити, що тут були ще і єврейські школи, і школи при синагогах. У наших краях євреї були багатими людьми і на навчання своїх дітей гро­шей не шкодували. У той час у Турії жило багато заможних людей, які мали, як правило, 5-7 і більше дітей. Вони на освіту своїх нащадків витра­чали великі гроші. В цих сім'ях працювали гувернантки та гу­вернери. Це були дуже освіче­ні люди, вони давали хороші знання дітям та готували їх до вступу у вищі навчальні за­клади. Таке навчання назива­лося домашнім і було широко представлено серед елітних сімей Турії.

У школі працювали три-п'ять викладачів-священиків. Школа також стежила за професійним ростом своїх випускників. Є свідчення, що де-які випускники стали навіть хорошими священиками.

Якщо у церковно-приходській школі церкви Різдва Пресвя­тої Богородиці було 136 учнів, і в школі церкви Святовознесенської майже стільки ж, то можна зробити висновок, що в ті часи в селі Турія тяжіння до знань було дуже велике і освіченість населення висока.

Якість навчання з часом стала кращою. Почали випускатися нові більш якісні підручники та методичні посібники. Значну увагу стали приділяти вивченню граматики, математики та іноземним мовам.

У 1910 році в нашій рідній Турії землевласник Терещенко Олександр Миколайович за свої кошти збудував початкову школу, в якій навчалися діти з родин із середнім і низьким статком. Навчання для них було безкоштовним. Про інші на­вчальні заклади тих часів у Турії документальних підтверджень немає.

У період революційних потрясінь школи Турії працювали нервово, але стабільно, аз 1918 р. навчання було припинено. Нарешті 10 жовтня 1920 року в Турії відкрили школу в приміщенні панського маєтку. Почали навчання в ній 49 учнів - 43 хлопці і 6 дівчат. У школі було чотири класи. Завідуючим школи був О. Сугак і вчителька С. Стунгур - це усі педагоги Туріянської школи. Викладання предметів було українською мовою.

У післяреволюційний період потреба в освічених людях Щ різко зросла, адже прийшли до влади малоосвічені, а частіше навіть неписемні люди. Тому першочергове завдання полягало в тому, щоб навчити дітей і дорослих читати та писати.

На 1920 рік становище освіти було складним. Коштів на утримання школи не вистачало. Вона існувала за рахунок шкільно­го податку, що його платили батьки, і який носив характер тимчасо­вої позики. У цій ситуації, як повідомляє Єлисаветградський відділ Робітничо-селянської інспекції, ходили плітки про відміну безко­штовного навчання. В той час у Туріянській школі плату за навчання брали дровами, хлібом, картоплею та іншими харчами.

Досить часто учні шкіл залучалися до боротьби з куркулями. Відомо, що радянська влада проводила величезну роботу з ліквідації неписемності.

У Туріянській школі в 1925 році навчалися вже 202 учні.Працювала школа з метою ліквідації неписемності. В ній навчалося 120 учнів - це були дорослі люди, які тягнулися до знань і думали  про завтрашній день.

Для пропаганди соціалістичного способу життя, ознайомлення з політикою держави і просто читання літератури в Турії працювала Хата-читальня. В ній постійно збиралися молодь і активіс­ти села. Там проводилися різні збори, працював комсомольський актив. Хату-читальню електрифікували в першу чергу і селяни в ній засиджувалися допізна.

Почали видаватися підручники для шкіл, училищ та вищих учбових закладів. Для вчителів видали нові методичні посібники, проводилися семінари і курси, широко пропагувався передовий  досвід.

Снісаренко Пріська Савівна віддала свою садибу і хату під бу­дівництво нової школи на кутку Вівчарівка. В кінці 30-х років запра­цювала семирічка на Вівчарівці. В школі навчалися у дві зміни, від­чувався дефіцит вчителів з вищою освітою. Вчителями, в основному, працювали випускники Златопільського педагогічного училища (тех­нікуму).

Під час окупації села приміщення школи №1 було перелаштовано на госпіталь, а школи №2 - на казарму для німецьких солдат.

У повоєнний час школа зіштовхнулася з великими трудно­щами. Не вистачало підручників та шкільного приладдя, було мало вчителів: одні не повернулися з фронту, інші виїхали до родичів. На кінець 1944 року навчалося менше третини дітей шкільного віку (близько 100 осіб), значна частина дітей осиротіли в роки війни, а тому вони не мали матеріальних можливостей навчатися. Лише в 1950 році в повному обсязі школи відновили роботу. При Туріянській школі було відкрито спочатку вечірню, а потім і заочну школи.

У 1952 році у двох туріянських семирічних школах навчалося 388 учнів, працювало 29 вчителів. В школах було холодно. За партами сиділи по три учні, доводилось займатись у верхньому одязі. Заняття проходили в дві зміни. Старшокласники відвідували Новомиргород-ську школу № 1, жили у міському гуртожитку.

У Турії вже відкрилися дві сільські бібліотеки. їх із задоволенням відвідувала молодь села. Книжний фонд був невеликий, але його ви­стачало любителям читання.

Будинок школи № 2, збудований у 1910 роціТерещенком Олек­сандром Миколайовичем, вирішили добудувати народним методом. Керував будівництвом директор школи Мурашко Михайло Васильо­вич. У школах працювали різні цікаві творчі гуртки, була організова­на і успішно працювала художня самодіяльність та театральний гурток.

Учні туріянських шкіл постійно виїжджали з концертами в усі села району. Часто одержували дипломи та грамоти на переглядах художньої самодіяльності району. Театральний гурток був бажаним в усіх селах Новомиргородщини. У ньому були, в основному, педаго­ги та учні місцевих шкіл. У репертуарі аматорської трупи були п'єси класиків української драматургії - це «Сватання на Гончарівці», «Сто тисяч», «Лісова пісня», «Кам'яний господар», «Касандра», а також ро­сійські: «На всякого мудреца довольно простоты», «Чайка», «Беспри­данница» та багато інших цікавих вистав.

У селі навчання було дуже ефективне. Випускники шкіл частіше почали вступати до середніх спеціальних та вищих навчальних закладів і поверталися для роботи в рідне село. Учнів почали знайо­мити з роботою сільськогосподарських підприємств села. Ще в школі діти мріяли працювати в полі і на фермах.